МОЄ ЕСЕ «Я – ПЕДАГОГ І ОСОБИСТІСТЬ» ("Сентиментальна історія")

Краплі дощу повільно повзуть по склу та зникають у вічності. Так неухильно плине час і кожна прожита хвилина – вже історія. Дощ завжди примушує мене замислитись над буттям, озирнутись назад, переосмислити минуле. Чи не помилилась я в цьому житті? Чи є я сьогодні тією особистістю, якою мріяла стати?

         Я дивлюсь за вікно і згадую свою історію, свої перші вчительські невпевнені кроки тоді… Мене, студентку четвертого курсу запросили в школу вчителем історії. Вперше відкривала двері класу з написаним від руки конспектом, класним журналом, перечитаним параграфом підручника та вчительською методичкою. Тоді і уявити не могла, що це доля… Яке ж це щастя – бути вчителькою!

         Пройшло 10 років. Понеділок. Дощ за вікном. Поспішаю випити каву, схопити парасольку, телефон, ноутбук, пару флешок, заштовхати в об’ємну сумку «розумну» книжку і вперед. Телефон наспівує мелодію. «…Що? Захворів? Прикро. Вчора списувались ВКонтакті, нічого не сказав і раптом…» Сьогодні ж контрольна, а вони хворіти надумали. Вони – мої улюблені учні, вже в одинадцятому. Яке ж це щастя – бути вчителькою!

         Впевнено відкриваю двері і розпочинається щоденна шкільна вистава, в якій роль вчительки історії я граю вже одинадцятий рік: «Ольга Олексіївна, у вас на першому уроці 9 клас, потім два «вікна», а далі за розкладом заміна!», «А я думав, що сусід підручник візьме, а його сьогодні немає…», «А листочок в клітинку чи в лінію?», «Мама не прийде на батьківські збори, бо їй треба поїхати до міста», «Та я все заради вас роблю! А ви…!!!», «Я на сьогодні не вивчила, не знаю чому, не ставте один, я вивчу на наступний урок». Ці крилаті і безцінні учнівські фрази все одно близькі моєму серцю. Тому декілька сторінок в моєму робочому записнику заповнені таким «багатством». Яке ж це щастя – бути вчителькою!

         Якось, обговорюючи в бесіді ВКонтакті зі своїми одинадцятикласниками надважливі теми ( що одягти на фотосет для випускного альбому та якого кольру замовляти стрічки на останній дзвоник?), після моїх чергових «тренерських» настанов і порад, один мій учень, що захоплюється написанням пісень, віршів та записується на студії, сказав: «Першу свою надруковану збірку я присвячу і подарую вам. Там обов’язково буде вірш про вас…» Мене так і прибилоило до стільця! Я вже бачу, як на  моїй поличці років через 30-40, поруч з окулярами та ліками від тиску чи серця, стоїть новенька збірка сучасної реперської лірики. Яке ж це щастя – бути вчителькою!

         Іноді я замислююсь про те, що вчителем могла б і не стати, бо в дитинстві перебрала всі професії від юриста до військового. Аж страшно подумати!!! Тоді б я ніколи не дізналася як вночі робляться презентації та конкурси «на вчора», як тремтячою рукою заповнюється журнал перед перевіркою завуча, як в магазині обирається учительська сумка – не найкрасивіша, а така, щоб всі підручники, робочі зошити та папка з календарними влізли, ще й хлібина додому. І незважаючи на всі вчительські негаразди, я отримую надзвичайні емоції від великої дитячої радості маленьких перемог. Я відчуваю, що можу порадити, заспокоїти, переконати, налаштувати, підбадьорити своєю впевненістю та іронічною натурою. Такі почуття, я впевнена, взаємні. Бо вони дають мені енергію і сили піднімати носа вгору. І якби в мене було ще одне життя, я все одно стала б вчителькою.