Краплі дощу повільно повзуть по склу та зникають у
вічності. Так неухильно плине час і кожна прожита хвилина – вже історія. Дощ
завжди примушує мене замислитись над буттям, озирнутись назад, переосмислити
минуле. Чи не помилилась я в цьому житті? Чи є я сьогодні тією особистістю,
якою мріяла стати?
Я
дивлюсь за вікно і згадую свою історію, свої перші вчительські невпевнені кроки
тоді… Мене, студентку четвертого курсу запросили в школу вчителем історії.
Вперше відкривала двері класу з написаним від руки конспектом, класним
журналом, перечитаним параграфом підручника та вчительською методичкою. Тоді і
уявити не могла, що це доля… Яке ж це щастя – бути вчителькою!
Пройшло
10 років. Понеділок. Дощ за вікном. Поспішаю випити каву, схопити парасольку,
телефон, ноутбук, пару флешок, заштовхати в об’ємну сумку «розумну» книжку і
вперед. Телефон наспівує мелодію. «…Що? Захворів? Прикро. Вчора списувались
ВКонтакті, нічого не сказав і раптом…» Сьогодні ж контрольна, а вони хворіти
надумали. Вони – мої улюблені учні, вже в одинадцятому. Яке ж це щастя – бути
вчителькою!
Впевнено
відкриваю двері і розпочинається щоденна шкільна вистава, в якій роль вчительки
історії я граю вже одинадцятий рік: «Ольга Олексіївна, у вас на першому уроці 9
клас, потім два «вікна», а далі за розкладом заміна!», «А я думав, що сусід
підручник візьме, а його сьогодні немає…», «А листочок в клітинку чи в лінію?»,
«Мама не прийде на батьківські збори, бо їй треба поїхати до міста», «Та я все
заради вас роблю! А ви…!!!», «Я на сьогодні не вивчила, не знаю чому, не ставте
один, я вивчу на наступний урок». Ці крилаті і безцінні учнівські фрази все
одно близькі моєму серцю. Тому декілька сторінок в моєму робочому записнику
заповнені таким «багатством». Яке ж це щастя – бути вчителькою!
Якось,
обговорюючи в бесіді ВКонтакті зі своїми одинадцятикласниками надважливі теми (
що одягти на фотосет для випускного альбому та якого кольру замовляти стрічки
на останній дзвоник?), після моїх чергових «тренерських» настанов і порад, один
мій учень, що захоплюється написанням пісень, віршів та записується на студії,
сказав: «Першу свою надруковану збірку я присвячу і подарую вам. Там
обов’язково буде вірш про вас…» Мене так і прибилоило до стільця! Я вже бачу,
як на моїй поличці років через 30-40,
поруч з окулярами та ліками від тиску чи серця, стоїть новенька збірка сучасної
реперської лірики. Яке ж це щастя – бути вчителькою!
Іноді я замислююсь про те,
що вчителем могла б і не стати, бо в дитинстві перебрала всі професії від
юриста до військового. Аж страшно подумати!!! Тоді б я ніколи не дізналася як
вночі робляться презентації та конкурси «на вчора», як тремтячою рукою
заповнюється журнал перед перевіркою завуча, як в магазині обирається
учительська сумка – не найкрасивіша, а така, щоб всі підручники, робочі зошити
та папка з календарними влізли, ще й хлібина додому. І незважаючи на всі
вчительські негаразди, я отримую надзвичайні емоції від великої дитячої радості
маленьких перемог. Я відчуваю, що можу порадити, заспокоїти, переконати,
налаштувати, підбадьорити своєю впевненістю та іронічною натурою. Такі почуття,
я впевнена, взаємні. Бо вони дають мені енергію і сили піднімати носа вгору. І
якби в мене було ще одне життя, я все одно стала б вчителькою.
